Золотий храм, Амрітсар,Індія

Давним-давно на місці храму було лісове озеро. Саме туди, вірять місцеві жителі, приходив медитувати Будда. Нині тут стоїть розкішна позолочена будівля, в якій переплелися індуїстський та мусульманський стилі. Храм відкритий 20 годин на день — з 6-ї до 20-ї, тож відвідати його Ти можеш практично в будь-який час.

Замок Бодіам, один з численних свідків неспокійної історії Англії

Замок Бодіам – один з численних свідків неспокійної історії Англії, велична споруда в англійському графстві Східний Сассекс.

У 1378 році сер Едвард Делінгрідж, молодший син в роді, позбавлений, згідно з традицією, стану, досяг успіху – він вигідно одружився, отримавши разом з одруженням великий маєток Бодіам недалеко від узбережжя. У ті неспокійні часи, коли загроза вторгнення недружніх французів була більш, ніж реальна, володіння сера Делінгріджа представляли собою не дуже укріплену територію. А тому, в 1385 року було отримано дозвіл від короля Річарда II на зміцнення існуючого помістя. Але отриманою королівською ліцензією сер Едвард розпорядився по-своєму – він побудував новий замок на новому місці, обвівши потужні стіни ровом. Новий замок виріс буквально за кілька років – будівельників підганяла постійна загроза нападу французів.

Подальша доля замку – справжній літопис всієї історії Англії. Замок переходив з рук в руки, був заручником у війні Червоної та Білої Троянд, постраждав від Парламентських воєн часів Олівера Кромвеля, продавався за борги і пережив часи розграбування і повного забуття, коли величні стіни майже перетворилися на руїни. У 1815 році замок навіть ледь не знесли – лише втручання есквайра Джона Фуллера, який пожертвував свої особисті кошти, врятувало Замок Бодіам від знищення.

Сьогодні замок Бодіам, переживши п’ятсот неспокійних років свого існування, все також домінує над навколишньою місцевістю, величаво відбиваючись у оточуючих його водах.

Пантеон великих німців Вальхалла, зал слави Німеччини

Цю грандіозну споруду на березі Дунаю недалеко від баварського міста Регенсбург важко не помітити. Чудова біломармурова будівля, що нагадує античний храм – не що інше, як пантеон великих німців Вальхалла.

Вальхалла – пишний палац у райському місці під назвою Асгард, куди, згідно міфології скандинавів і німців, потрапляють воїни, що особливо відзначились.

Побудувати зал слави Вальхалла вирішив тоді ще наслідний принц Людвіг. У 1807 році, пригнічений ураженнями німців у війні з Наполеоном, майбутній король Баварії задумав увічнити пам’ять найвидатніших представників Німеччини, починаючи з початку 19 століття. Тільки, на відміну від міфічної Вальхалли, в цій цілком земній споруді повинні були оспівувати пам’ять не тільки полеглих воїнів, а й представників інших професій – учених, письменників, осіб духовенства, в тому числі і жінок.

Зал слави урочисто відкрили 18 Жовтню 1842, в чергову річницю Битви народів (1813), найбільшого бою в низці Наполеонівських воєн, в якому війська Бонапарта були розгромлені об’єднаною армією союзників. На сьогоднішній день в Вальхаллі представлені 193 пам’ятних знаки – бюсти та меморіальні дошки на честь найвидатніших особистостей світової історії, котрі мають німецьке походження.

Казковий замок Драхенбург

Замок Драхенбург є найяскравішим прикладом неоготичного архітектурного стилю, дуже популярного в кінці позаминулого століття

На півдні німецької федеральної землі Північний Рейн – Вестфалія знаходиться дивовижний замок, що вражає красою і витонченістю своїх фасадів

Замок Драхенбург стоїть на правому березі Рейну, на схилі гори Драхенфельс, від якої і отримав свою незвичайну назву

Звити гніздечко в такому затишному зеленому куточку Вестфалії вирішив барон Стефан фон Зартер, раптом виявив, що в результаті тривалої біржової діяльності в його гаманці скупчилася кругленька сума

На зведення замку пішло всього три роки – з 1882 по 1884. До створення проекту були залучені місцеві дюссельдорфские зодчі Лео фон Аббема і Бернгард Тюзхаус, а пізніше, з метою тонкої його доопрацювання, барон найняв іншого видатного німецького архітектора – Вільгельма Гофмана

По завершенні замок Драхенбург був визнаний найбільшим на цих землях палацовим комплексом XIX століття

Драхенбург побудований в унікальному стилі, що поєднує в собі елементи замкової і палацової архітектури, тому називати його тільки замком або тільки палацом насправді не дуже правильно, але так як в його зовнішньому вигляді все-таки більше “замкової” – сьогодні він офіційно іменується не інакше як замок Драхенбург

У 1902 році барон фон Зартер помер, не залишивши прямих спадкоємців, тому його дітище перейшло в руки племінника Якова Бізенбаха, який влаштував в розкішних приміщеннях замку елітний готель

Після Бізенбаха Драхенбург “пішов по руках” – в дивовижної краси інтер’єрах, багато прикрашених гобеленами і фресками, що свого часу розташовувалися католицький інтернат, залізничне училище і навіть націонал-соціалістська військова школа. Не уникнув замок і плачевної долі розграбованих дочиста в роки Другої світової війни історичних споруд – в призамкова парку був розміщений німецький зенітний комплекс ППО, в ході війни обстріляний артилерією союзників разом з самим замком. Те ж, що залишилося від обширні колекції безцінних предметів мистецтва, було вивезено в Америку

З цього моменту про напівзруйнованому замку всі забули – він простояв в занедбаному стані аж до 1970 року, коли місцевою владою було прийнято рішення про його знесення. Перлина неоготичний архітектури кінця XIX століття була б знищена, якби не поява невідомого приватного інвестора, в останній момент перед знесенням викупив руїни і почав відновлення колишньої краси і величі замку Драхенбург

В ході приватної реставрації був відновлений майже весь замок і частина його інтер’єрів, на стінах яких зображені сцени з героїчного минулого країни. У тому числі були відновлені так звані “кімнати Нібелунгів”, фрески яких висвітлюють події найвідомішої легенди Німеччини, а внутрішні приміщення замку мебльовані в стилі тієї епохи, коли велося його будівництво

На рубежі XX-XXI століть був відновлений південний фасад Драхенбурга і “тераса Венери” в замковому парку.

Національний меморіал Гора Рашмор — гора президентів

Національний меморіал Гора Рашмор ( Mount Rushmore National Memorial ) знаходиться біля міста Кістоун в Південній Дакоті, США. Гора відома тим, що в її гранітній гірській породі висічений гігантський барельєф висотою 18,6 метрів, який є скульптурними портретами чотирьох президентів США: Джорджа Вашингтона, Томаса Джефферсона, Теодора Рузвельта і Авраама Лінкольна.

До колонізації Америки на мові мешканців цієї місцевості племен сіу ця гора називалась «Шість дідів», але була перейменована в 1930-му році на честь Чарльза Рашмора (Charles E. Rushmore), американського бізнесмена – організатора експедиції, яка вперше відвідала цей район в 1885 -му році. Він же виділив на будівництво скульптур президентів $ 5000 – найбільша для США одноосібна пожертва на той час.

Роботи зі створення фігур велися з 1927-го по 1941-й роки під керівництвом скульптора Гудзона Борглум. Над скульптурною композицією працювало понад чотирьохсот робітників.

Зараз ця скульптурна композиція привертає величезну кількість туристів з усього світу, а також нерідко перетворюється на декорації для зйомок різних фільмів.

У фільмі «На північ через північний захід» гора була місцем дії вирішальних подій.
У фільмі «Скарб нації: Книга таємниць» гора – місце, де розташовується знайдений індіанський золоте місто.
У фільмі «Миротворець» з Дольфом Лундгреном гора Рашмор була обрана терористами в якості мішені для демонстрації наявності у них ядерної зброї і готовності його застосувати.
У фільмі «Багатенький Річі» була зроблена копія гори із зображенням сім’ї Річі. Гора називалася «Річмор». Вона була місцем схованки сім’ї Річі.
У фільмі «Марс атакує» портрети президентів були перероблені в портрети прибульців.
У фільмі «Глава Держави» портрет Мейса Гілліама – головного героя, був доданий в образ пам’ятника c особами президентів в Як п’яте президента.

Церква на озері Блед в Словенії

Озеро Блед розташоване в однойменному муніципалітеті Словенії. Щорічно воно притягує до себе тисячі туристів не тільки з Європи, але навіть інших континентів. Головною визначною пам’яткою озера є невеличкий острів і зведена на ньому серія будівель, найцікавішим з яких є побудований в 15 столітті паломницький костел Вознесіння Діви Марії та його велична 52-метрова вежа.

Незважаючи на свої крихітні розміри острів Блед привертає до себе людей ще з доісторичних часів. Археологи виявили на ньому сліди доісторичного поселення початку 11-го століття до нашої ери. У ранньому середньовіччі острів ймовірно був місцем проведення християнських обрядів. На острові розташовані 124 могили зі скелетами людей похованих тут в період з 9 по 11 століття.

Згідно письмових джерел , перша церква на острові, трехнефна романська базиліка, була освячена в 1142 році. У 15 столітті церква була перебудована в готичному стилі. У нинішньому вигляді церква існує з 17-го століття, коли вона була реконструйована після чергового землетрусу.

Озеро Блед також дуже популярне у любителів водного веслування, яким подобається плавати по спокійним безтурботним водах. Тут навіть проводилося кілька чемпіонатів світу з веслування. Такі чемпіонати збирають не тільки безліч учасників, а й велику кількість туристів з усього світу, що безсумнівно сприяє зростанню популярності Словенії в очах всесвітньої громадськості.

Римський Колізей (Італія)

Колізей – найбільший амфітеатр у Стародавньому Римі, символ могутності імператорського Риму. Збудований у 75-80 рр. до н.е. для боїв гладіаторів, циркових видовищ тощо. Назва “колізей” походить від двох слів collies та eum, які тлумачаться як “його пагорб”, або “пагорб сатани”.

На честь урочистого відкриття Колізею свято в Римі тривало 100 днів поспіль. Публіка отримувала подарунки у вигляді золотих монет та солодощів. Арена Колізею мала овальну еліптичну форму, осі якої становлять близько 1156 і 188 м. Висота зовнішніх стін складала 48 м. В Колізеї за виставами мали змогу спостерігати одночасно понад 50 тис. глядачів.

Ряди глядачів в римському амфітеатрі, на відміну від Греції, розподілялися за соціальною ознакою. Для захисту публіки від дощу і палючого сонця над ареною натягували тент з полотна, що закріплювався до високих мачт. Арена мала дерев’яну підлогу, котра зазвичай засипалася піском. Підлога могла опускатися і підніматись. Інколи вона наповнювалася водою за допомогою каналу від акведука, і тоді в Колізеї відбувались морські битви зі справжніми кораблями.

В теперішній час ця пам’ятка давньоримської архітектури вражає своєю величчю і станом збереження, хоча за часи свого існування вона неодноразово зазнавала різних пошкоджень. Ця гігантська споруда потерпала від впливу землетрусів, пожеж та повеней. У Колізей декілька разів потрапляла блискавка.

Велика Китайська стіна (КНР)

Велика китайська стіна́ (кит. — «довгий замок у десять тисяч лі») — кріпосна стіна на півночі Китаю, грандіозний пам’ятник архітектури китайської цивілізації. Перші ділянки споруджені в 4-3 ст. до н.е.

Проходить стіна з сходу на захід від р. Шаньхайгуань, на побережжі Ляодунської затоки, до пункту Цзяюйгуань (провінція Ганьсу). Загальна довжина всіх її ліній 6 352 км (3 948 миль), висота 6,6 м (на окремих ділянках до 10 м), ширина нижньої частини близько 6,5 м, верхньої близько 5,5 м. На всьому протязі Великої китайської стіни споруджені каземати для охорони і сторожові башти, а у головних гірських проходів — фортеці.

Великий китайський мур зберігся до наших днів, переважно, у вигляді кам’яної захисної стіни династії Мін (17 століття). Будівництво муру в основному було закінчено до 213 року до н.е. Крім 300 тисяч солдат у будівництві стіни приймали участь сотні тисяч мобілізованих селян. «Самим довгим цвинтарем світу» називають Великий китайський мур, де захоронено біля 400 000 чоловік.

Священне місто інків Мачу-Пікчу (Перу)

Мачу-Пікчу (інк. – „стара гора”), легендарне місто інків, розташоване у Перу, на висоті від 1500 до 6270 метрів над рівнем моря. Його загальна площа — 32 592 гектара. Вершина Мачу-Пікчу перебуває «під захистом» більш високої Уайна-Пікчу (інк. – „молода гора”), на схилах якої також збереглися руїни древніх будівель. Звідси відкривається приголомшливий вид на глибокий стрімкий каньйон ріки Урубамба.

Інки побудували своє місто-фортецю у дійсно неприступному місці — у самому серці Кордильєр, на вершині гори, оточеної високими піками й непрохідними лісами. Могутня імперія інків — нерозгадана таємниця Перу. Вони вважали себе синами Сонця, споруджували свої храми на висоті 3500 метрів. У своїй мудрості їх порівнюють лише з тибетськими ченцями.

Мачу-Пікчу цілком могло існувати незалежно від зовнішнього світу. Археологи досі вражені чіткістю планування міста і красою його кам’яних конструкцій. Свої споруди мешканці цього міста будували з необроблених кам’яних монолітів, а пізніше з обтесаних великих кам’яних блоків вагою 200 і більше тонн! І ті, й інші підганялися один до одного з такою точністю, що між ними і до цього дня не може пройти лезо бритви!

Мачу-Пікчу нараховує більше 200 приміщень і окремих будівель, храмів, житлових споруд, оборонних стін з кам’яних блоків, що показує, якого разючого мистецтва досягли інки у будівельній справі. Давні архітектори подбали навіть про дренажну й зрошувальну систему, що складається з безлічі вузьких каналів, які впадали в широкий центральний.

Мотиви, що спонукали жителів поспішно покинути Мачу-Пікчу, дотепер невідомі. Теорій на цей рахунок безліч: можливо, у місті виникла епідемія невиліковної хвороби, або спалахнула локальна громадянська війна, або місто атакували ворожі племена, або ж з якої-небудь причини різко скоротилася кількість доступної питної води. Найбільш імовірно, що населення покинуло святилище, щоб зберегти його існування в секреті від завойовників і, тим самим, уберегти від неминучого руйнування.

Піраміда майя Чічен-Ітца на півострові Юкатан (Мексика)

Головною пам'яткою Чічен-Ица є піраміда майя Кукулькан. Її ще називають «Ель-Кастильо», що в перекладі з іспанської означає «замок».

Піраміда була побудована близько 800 року нашої ери. Вона є найбільш відомим храмом племені майя, який служив політичним та економічним центром цивілізації. «Кукулькан» мовою майя означає «пернатий змій».

Висота піраміди 25 метрів, на її верхньому майданчику розташований храм. В основі піраміди — квадрат зі стороною 55,5 м. На сторонах піраміди — 9 терас, по одній на кожну область царства мертвих. Так майя уявляли собі потойбічний світ — те місце, куди вони відправлялися після смерті.

До вершини піраміди ведуть чотири широких крутих сходів-драбин, поділених на 18 прольотів, кожний з яких відповідав місяцю року, адже в календарі майя було 18 місяців.

Кожні сходи складаються з 91 щаблинки. Якщо число щаблинок сходів помножити на кількість сходів (4) і розглядати платформу на вершині піраміди, на якій стоїть храм, як ще одну сходинку, то одержуємо 91 x 4 + 1 = 365 — кількість днів у році . Ці цифри — зовсім не випадковий збіг. Учені зробили висновок, що майя поклали в основу побудови піраміди календарний принцип. Та й сама піраміда, можливо, мала якесь астрономічне значення.

Піраміда орієнтована суворо на чотири сторони світу. Сходи, що розташовані на північному боці піраміди, унизу по краях кінчаються зміїними головами, які є символом бога Кукулькана.

Палац-мавзолей Тадж-Махал (Індія)

Мавзолей збудовано султаном Шах-Джаханом з династії Великих Моголів над гробницею своєї коханої дружини Мумтаз Махал (до заміжжя — Арджуманд Бану). Створенню мавзолею передувала безсмертна історія кохання султана та його дружини. Шах-Джахан ще в п’ятнадцятирічному віці зустрів і покохав Арджуманд Бану, дочку головного міністра. Але батько Шах-Джахана, з політичних міркувань, призначив у дружини своєму спадкоємцеві іншу. Однак, за законами ісламу, чоловікові дозволялось мати декілька дружин, і в 1612 році Арджуманд Бану у 19-літньому віці вийшла заміж за принца Кхуррама, який згодом став падишахом Шах-Джаханом.

В 1629 році Шах-Джахан вирушив з військом із Агри на південь, щоб призупинити повстання намісника бунтівного Декана. Під час походу Мумтаз Махал, яка постійно супроводжувала чоловіка, помирає під час народження чотирнадцятої дитини. Повернувшись в Агру, Шах-Джахан присягнувся збудувати для своєї покійної дружини усипальницю, якої ще не бачив світ.

Для спорудження п’ятикупольної будівлі мавзолею, яке тривало близько 20 років (приблизно з 1630 до 1652 рр.) були запрошені найкращі архітектори з Індії та інших країн Сходу. Загалом, до будівництва Тадж-Махалу було залучено близько 20 тисяч робітників з різних країн. Безпосередню участь в проектуванні усипальниці приймав і сам Шах-Джахан. Після смерті, Шах-Джахана було поховано в ній, в одному склепі з Мумтаз Махал.

Покинуте античне місто Петра (Йорданія)

Петра була столицею давньої імперії Набатеев і розташовувалася на перехресті караванних шляхів Аравійської пустелі. Місто видовбували у скелях з ІХ ст. до н. е. і до 40 р. н. е.

Більше 2-х тисяч років тому Петра була лише місцем тимчасового пристанища кочових арабів — набатейців, вихідців з півночі Аравійського півострова. З декількох печер у скелях, що легко обороняються, місто Петра поступово було перетворене набатейцями на неприступне місто-фортецю.

Набатейці були відважними вояками і дивовижними інженерами водночас. Вони зуміли на той час збудувати унікальне місто з підземними тунелями та водогоном.

Петра і дотепер становить частину володінь бедуїнів. Вони зустрічають відвідувачів зі своїми конями та верблюдами, щоб влаштувати екскурсію у дійсно незабутнє червоно-рожеве місто.

Щоб туди потрапити, необхідно пішки або верхи пробратися крізь страшнувату ущелину Сік — величезну тріщину в піщанику, довжина якого трохи більша 2 км. Це петляючий вузький прохід між нависаючими скелями, що майже замикаються на висоті більше 90 метрів.

Наприкінці ущелини з півмороку у всій своїй пишноті постає найбільш вражаючий палац — Ель-Хазне (Скарбниця). Ця велична пам’ятка стародавності вирубана у цільній скелі і має висоту близько 42 м та ширину 30 м.

Статуя Христа Спасителя в Ріо-де-Жанейро (Бразилія)

Велична статуя Христа, який руками немов обіймає усе місто, була зведена на горі Корвокадо у 1931 році. Відтоді статуя двічі піддавалась реставрації: у 1980 році незадовго перед першим візитом Папи Римського до Ріо, і в 1990 році, коли на горі була встановлена система підсвітки.

Христос стоїть, широко розкинувши руки, і начебто обіймає все місто, благословляючи та охороняючи його. Гора Корковадо – частина національного парка Тижукі, який займає більше 3000 гектарів.

Статуя була виготовлена у Парижі. Автори скульптури – дизайнер бразилець Геїтор да Сільва та французький скульптор Пол Ландовськи. Побудова цієї статуї тривала 5 років, а офіційне відкриття відбулося 12 жовтня 1931 року. Вже через кілька років вона стала справжньою візитівкою Ріо-де-Жанейро.

Сьогодні відвідування статуї Христа входить майже у всі туристичні маршрути. Щорічно її відвідують близько 600 тисяч туристів. До головної пам’ятки Ріо-де-Жанейро можна дійти не лише, подолавши 222 сходинки, але й піднявшись на ліфті або ескалаторі. Спорудження трьох ліфтів тривало три роки і обійшлося міській адміністрації в майже 2 млн. доларів США.

7 нових чудес світу

Сім нових чудес світу — проект організований фондом «Нові сім див світу» (NOWC), який намагався об'єднати сім чудес стародавнього світу із списком сучасних чудес з метою збереження культурної спадщини для майбутніх поколінь, аби уникнути повторення ситуації з сімома стародавніми дивами світу. Засновник фонду — швейцарський міліонер Бернард Вебер.

Було вирішено вибрати сім нових див світу шляхом всесвітнього голосування в три етапи. В результаті першого прямого голосування було відібрано 77 об'єктів, другого — 21 об'єкт. Переможці оголошені 7 липня 2007 року в Лісабоні (Португалія). Голосування проходило за допомогою SMS, телефону або Інтернету.

Отже, до семи нових чудес світу увійшли:

Опис та характеристики

Висота маяка була 135 м, а його світло було видно на відстані 60 км (за іншими свідченнями, до 100 км). Нижня частина являла собою чотиригранну призму 60-метрової висоти з квадратною основою, довжина сторони якої становила 30 м. У внутрішніх приміщеннях зберігався різний інвентар, а плоский дах, прикрашений по кутках величезними статуями Тритона, служив основою середньої частини. Це була 40-метрова восьмигранна призма-вежа, облицьована білим мармуром. Верхня (третя) частина маяка була споруджена у формі циліндричної колонади — 8 колон несли купол, увінчаний 7-метровою бронзовою фігурою повелителя морів Посейдона. Джерелом світла служило велике багаття, що постійно підтримувалося. Яким чином досягалася яскравість і дальність свічення досі не встановлено. За однією з версій, цей ефект досягався за допомогою величезних дзеркал з полірованої бронзи або скла. За іншою — завдяки використанню прозорих шліфованих каменів-лінз.

Всіх, хто бачив маяк, приводили у захоплення високі стрункі жіночі фігури, зроблені з позолоченої бронзи. Час від часу ці нерухомі фігури раптом оживали. Адже це були не просто статуї, а хитромудрі автомати. Одні показували силу вітру і морських хвиль, пересуваючи великі золоті стрілки на величезних синіх циферблатах. Інші, повертаючись, вказували напрямок вітру або слідували руками за рухом Сонця і Місяця. Жінки-автомати стояли також біля великого Водяного годинника — клепсидр. Вони били у дзвони. А в туман і негоду сурмили у зігнутий золотий ріг, попереджаючи мореплавців про небезпечну близькість мілин і підводні скелі. Історія зберегла ім'я творця Фароського маяка: на одній з плит вчені виявили напис «Сострат, син Декстіфона, присвятив богам-спасителям ради морів». Напис зберігся завдяки винахідливості архітектора — він закрив її шаром штукатурки, на якій написав ім'я правителя Єгипту.

У сліпучому блиску маяка, як в фокусі, сконцентрувалася вся мудрість, сила думки і глибина знань великих вчених Мусейону. Але сильний землетрус у травні 1100 року зруйнував маяк майже до основи. У середні віки залишки подіуму Александрійського маяка були вбудовані в турецьку фортецю Кайт Бий. Зараз вона перетворена у єгипетський військовий форт. Тому добратися до залишків маяка неможливо навіть вченим-археологам.

Александрійський маяк

Після завоювання Єгипту у 332 році до н. е. Олександр Македонський вирішив заснувати там нову столицю. Так виникла Александрія.

Місце для нового міста обиралося ретельно. Замість того, щоб заснувати його у дельті Ніла, було обрано район, розташований за двадцять миль на захід, щоб мул і бруд, принесені річкою, не засмічували міську гавань. Південна околиця міста закінчувалася озером Мареотіс. Після того, як був побудований канал між озером і Нілом, місто мало дві гавані: одна для руху по Нілу, інша для середземноморської морської торгівлі. Олександр помер близько 323 року до н.е, і будівництво міста завершувалося Птоломеєм II. За його правління Александрія досягла багатства і процвітання.

Багато дивного і чудового було в цьому місті. Зокрема, тут знаходився відомий Мусейон (Музей-храм муз), де розміщувалися астрономічна обсерваторія, школа, анатомічний театр, майстерня. У різний час в Мусейоні жили і працювали грецькі вчені — творець геометрії Евклід, піонер хірургії Герофіл. Тут дістав освіту і працював Архімед. Багато років тут трудився механік Герон, який побудував перші автомати і написав про них книгу «Театр автоматів».

Мірою розвитку судноплавства, морської торгівлі все гостріше відчувалася потреба у маяку, який серед підводних скель і мілин вказував би суднам безпечний шлях в Александрійську гавань. На східному краї острова Фарос, що лежав у морі на відстані 7 стадій (1290 м) від Александрії, був побудований маяк, який став носити ім'я острова. Зв'язок імені маяка з його з функцією виявився настільки міцним, що слово «Фарос» стало коренем слова «маяк» у багатьох мовах — французькій, італійській, іспанській і румунській.

Зруйнування статуї

Порівняно з іншими Чудесами Світу Колос Родоський «прожив» недовге життя. Приблизно через 50 років після створення він був зруйнований землетрусом: від сильних поштовхів надламалися коліна статуї, вона звалилася вниз. Частини бронзового тіла бога Сонця протягом сторіч покоїлися на землі, народжуючи різні легенди. Так, в одній з них розказувалося, що судна, що прямували в гавань, пропливали поміж ніг гіганта.

У 977 році н. е. арабський намісник, який правив на острові, продав частини статуї, що збереглися. Для їх перевезення було потрібно 900 верблюдів. Статуя назавжди зникла в плавильних печах.

Колос Родоський

Місце для статуї підібрали на вході у гавань до острова Родос. Геліос був не просто особливо шановним божеством на острові — він був його творцем. Вважалося, що не маючи місця йому присвяченого, сонячний бог виніс острів на своїх руках з морської глибини.

Кошти на спорудження статуї отримали за рахунок продажу різноманітних облогових гармат, кинутих ворогом при відступі. Серед них також чудо військової техніки — гелеополіда — величезна облогова вежа, включно з тараном, катапультами, майданчиками для розміщення штурмових загонів, перекидними містками.

Спорудження монумента доручили відомому скульптору Харесу із Ліндоса, учню прославленого Лісиппа. Раніше Лісипп спорудив 18-метрову статую Зевса у Таранто. Через 12 років перед жителями острова постала велична картина: біля входу в гавань на біломармуровому пагорбі підносилася гігантська бронзова фігура бога Сонця.

На штучному пагорбі Харес встановив три кам'яних стовпи — на двох з них кріпилися бронзові деталі, що зображали ноги і торс гіганта, на третьому — деталі плаща. «Збирання» статуї здійснювалося знизу вгору — спочатку формувалися ступні, потім ікри і т. д. По мірі закріплення деталей їх засипали землею, створюючи таким чином майданчик для роботи на вищому рівні. Лише коли статуя була повністю готова, пагорб був прибраний.

База була зроблена з білого мармуру, спершу були встановлені ноги статуї, а потім і вона сама. Бронзова форма божества була закріплена залізними і кам'яними конструкціями. Його голову прикрашав вінець із семи променів Сонця, що розходяться. Вважалося, що лівою рукою він підтримував спадаючий плащ, а долонею правої, зігненою в лікті, прикривав очі, вдивляючись в морські далі, поки не знайшлася монета міста Анхіала. На ній статуя Геліоса була зображена у початковому вигляді. Бог тримав в лівій руці Діоніса, а в високо піднятій правій руці виноградне ґроно, показуючи його покровителю виноградарства. За свідченням римського вченого і письменника Плінія Старшого, який вивчав частини зруйнованої скульптури, не кожному вдавалося обхопити великий палець на руці гіганта.

Слава про Колоса Родоського рознеслася по всьому Середземномор'ю, безліч мандрівників з інших країн приїжджали помилуватися витвором мистецтва.

Подальша історія Мавзолею

Майже неушкодженим Мавзолей простояв 1800 років. Та через вісімнадцять століть землетрус зруйнував його до основи.

У 1489 році християнські лицарі-іоаніти стали використати його уламки для замка, який вони зводили неподалік. Вони склали частину кріпосних стін з блоків зеленого каменя, характерних для основної частини Мавзолею. Через кілька років лицарі виявили усипальню Мавсола й Артемізії. Але вони залишили поховання на ніч без охорони, і воно було розграбоване мародерами, яких привабили золото і коштовності.

Ще триста років пройшло, перш ніж археологи приступили тут до розкопок. Вони відкрили частини основи Мавзолею, а також статуї і рельєфи, які не були розбиті або украдені. Серед них виявилися величезні статуї, що зображали, як вважають археологи, царя і царицю. У 1857 році ці знахідки були перевезені в Британський музей у Лондоні.

Протягом останніх років проведено нові розкопки, і тепер на цьому місці в Бодрумі залишилася лише пригорща каменів.

Руїни Мавзолею. Квітень 2006 року

Архітектура Мавзолею

В архітектурі Галікарнаського мавзолею вперше в грецькій архітектурі знайшли відображення всі три знаменитих ордери: доричний, іонічний і коринфський. Нижній поверх підтримувався 15 доричними колонами, внутрішні колони верхнього поверху були коринфськими, а зовнішні — іонічними. У мавзолеї поєднувалася сувора геометричність, масивна простота, виконана внутрішньою силою, і прагнення до декоративності й легкості форм, плавності ліній. Аналогів цій споруді у грецькій архітектурі немає, проте, принцип гробниці на постаменті в різних формах був широко відомий в Карії і в сусідній Лікії. На межі V і IV століть до н.е. такого роду гробівниці перетворюються на монументальні усипальниці своїх замовників, багато прикрашені скульптурним декором. Певною мірою прообразом Галікарнаського мавзолею можна назвати зведену на чверть століття раніше гробницю лікійського сатрапа Арбіда в м. Ксанф (пам'ятка відома сьогодні як «Монумент нереїд») Обидві пам'ятки, багато в чому зберігаючи грецькі традиції і будівельні прийоми, несуть явний вплив східної архітектури.

Гробниця Мавсола являла собою величину і незвичайну за формою споруду, побудовану з цегли і облицьовану зсередини і зовні білим мармуром. Висота її сягала 60 метрів.

• Перший поверх, де покоїлася урна з прахом, мав вигляд величезного куба висотою 20 м і площею 5 тисяч м². Це приміщення вартував ряд кам'яних левів;
• Другий поверх був обнесений із зовнішньої сторони прекрасною колонадою. Тут зберігалися жертвоприносини;
• Наступний поверх був виконаний у вигляді багатоступінчастої піраміди, її вінчали фігури Мавсола і Артемісії, які керували квадригою — четвіркою коней, запряжених в колісницю....

Мавзолей у Галікарнасі

За давніми переказами, Мавсол був правителем Карії — країни що входила до складу Перської імперії, з 377 по 353 рік до н. е. Столицею області було місто Галікарнас. Мавсол змінив свого батька на посаді повелителя міста і сатрапа провінції.

Мавсол одружився на своїй сестрі Артемізії. Набуваючи все більшої могутності, він став задумуватися про гробницю для себе і своєї цариці. На його думку, це повинна була бути надзвичайна гробниця. Мавсол мріяв про величний пам'ятник, який би нагадував світу про його багатство і могутність ще довго після його смерті.

Помер Мавсол до закінчення робіт над гробницею, але його вдова продовжувала керувати будівництвом до повного завершення, приблизно в 350 року до н. е. Гробниця була названа мавзолеєм, на ім'я царя, і це слово стало означати всяку значну і величну гробницю.

До будівництва і оздоблення мавзолею були залучені відомі майстри, в тому числі прославлені скульптори Скопас, Бріаксид і Леохар. Останній служив придворним скульптором Александра Македонського, його творчість високо поціновував древньогрецький філософ Платон.

Відбудування храму Артеміди

Коли через 25 років Олександр Македонський підійшов до міста, він виявив бажання відновити храм у всій його пишності. Але він забажав, щоб на відновленому храмі, поряд з ім'ям Артеміди було увіковічене також і його ім'я, на що мешканці Ефеса йому дипломатично відмовили:

«Не личить Богу будувати храми іншим Богам».
На що Александр посміхнувся і відповів: «Як бажаєте…»

Щоб не образити Александра Македонського своєю відмовою, ефесці замовили для храму його портрет художнику Апеллесу, який зобразив полководця подібно Зевсу з блискавкою в руці. Коли замовники прийшли приймати полотно, вони були вражені бездоганністю картини та оптичним ефектом (рука з блискавкою начебто виступала за рамки картини) та заплатили за роботу 25 золотих талантів, що було найвищою оплатою в ті часи за одну картину.

Другий храм будував архітектор Хейрократ (за іншими джерелами, Дейнократ), якому приписують планування Александрії, зразкового міста елліністичного світу, та ідею перетворити гору Афон на статую Александра Македонського, що тримає у руці келих, з якого виливається річка.

Храм був відновлений на кошти мешканців Ефеса, які продали свої коштовності, та від продажу колон старого храму.

Новий храм усім був схожим на колишній, але перевершував попередника розмірами. Його висота дорівнювала 109 м, ширина — 50 м. Багато прославлених тогочасних майстрів прикрашали новий храм Артеміди. Витончені барельєфи, що вінчали частину колон, створив скульптор Скопас, статуї у внутрішніх приміщеннях — Пракситель. Чимало багатих римлян дарували храму золоті й срібні скульптури.

Пожежа у храмі Артеміди

21 липня 356 до н. е. головна святиня малоазійських греків — храм Артеміди Ефеської, був спалений. Храм підпалив честолюбний житель Ефеса Герострат, який мріяв прославитися за будь-яку ціну. Він сподівався, що, знищивши один з найчудовіших витворів того часу, назавжди увійде в історію. Але за рішенням іонійських міст його ім'я було піддане забуттю і збереглося лише у записках давньогрецького історика Феопомна (4 століття до н. е.). Дерев'яні частини храму, просушені сонцем, запаси зерна, звалені в його підвалах, підношення, картини та одяг жерців виявились відмінним паливом. З тріском лопались балки перекрить, падали колони — храм перестав існувати.

Згодом виник переказ, що Артемісіон згорів того дня, коли народився майбутній завойовник Азії Александр Македонський. Римський історик Плутарх писав пізніше з цього приводу: «богиня була дуже зайнята турботою про народження Александра, щоб врятувати храм».

Після пожежі, ефесці під уламками храму знайшли майже не пошкоджену статую Артеміди, що було для них чудом і знаком до відновлення будівлі.

Функції храму

Храм виконував подвійну функцію: ринку і релігійного закладу. Тривалий час святилище відвідували торговці, туристи, ремісники і королі, які приносили дари богині. За давніми переказами, під час однієї з облог жителі Ефеса протягли від храму до міста мотузку, перетворивши тим самим і Ефес на недоторканне святилище.

Злодії, які тікали від правосуддя, ховалися в стінах храму, тому що ніхто не мав прав їх заарештувати в цих стінах. Багато з них помирали тут від голоду.

Слава Артемісіону була настільки велика, що в ньому зберігали свої заощадження люди зі всіх кінців грецької ойкумени. Учень Сократа, знаменитий історик Ксенофонт, який передав на зберігання богині велику суму грошей перед походом у Персію (описаному в «Анабазисі»), після повернення вибудував за них на ознаку вдячності Артеміді маленький храм — точну копію ефеського — в містечку Скіллунті в Еліді....

Будівництво храму

Хоча заснування храму Артеміди (Артемісіону) належить до 7 сторіччя до н. е., сама споруда була побудована у 450 році до н. е. Будівництво субсидував лідійський цар Крез (Кросус), а проект розробив грецький архітектор Персіфон (Херсіфрон) із Кносса, який почав будівництво, але після його смерті будівництво продовжували його син Метаген, а потім архітектори Пеоніт та Деметрій. Будівлю прикрашали бронзові статуї, створені такими скульпторами, як Фідій, Поліклет, Кресилус і Фрадмон.

Херсіфрон запропонував будувати храм, оперезаний подвійним рядом колон, але справа ускладнювалась тим, що поруч не було мармуру. Допоміг випадок:

Пастух Піксодор пас стадо на пагорбах біля Ефеса. Два барана почали бійку, під час якої один

з них з розбігу вдарився об скелю, від якої відлетів білий уламок. Коли пастух зрозумів, що в нього

в руках мармур він поспішив до міста, де зраділі мешканці міста нагородили його дорогими

подарунками.

Храм являв собою прямокутну будівлю із мармуру та дерева довжиною 105 та шириною 51 метр, обнесену з усіх сторін подвійною колонадою із 127 колон висотою 18 метрів. Відомостей про оздоблення храму не збереглося, але відомо що всередені знаходилась облицьована золотом статуя Артеміди висотою понад 2 м.

Унікальним був сам спосіб побудови храму. Він був зведений на болотистому ґрунті. Незвичність вибору місця пояснювалася прагненням будівельників уникнути руйнування храму внаслідок частих землетрусів і пожеж. На думку архітектора Херсифрона, м'який болотистий ґрунт слугував амортизатором при землетрусах, а щоб запобігти осіданню величезної кам'яної будівлі, було вирішено заповнити котлован сумішшю деревного вугілля і вовни.

Храм Артеміди

Храм Артемі́ди — храм грецької богині Артеміди в місті Ефес, Мала Азія. Одне з Семи чудес стародавнього світу.

Руїни храму розташовані поблизу курорту Кушадаси, що на південний захід від Ізміру, на південь від Бурси, на північ від Мармарису і на схід від Памуккале.

Статуя Артеміди

Опис скульптури

Статуя Зевса не збереглась донині, проте численні описи в творах древніх істориків, археологічні знахідки (невеликі копії, зображення на монетах) донесли до нас скульптурний образ давньогрецького божества.

Хрисоелефантинна статуя бога заввишки сягала 12 м 40 см. Масивний п'єдестал статуї близько 3,5 метрів висотою прикрашали позолочені фігури, що зображували олімпійських богів. На цьому п'єдесталі, який являв собою подобу Олімпу, знаходився трон, створений із золота і дорогоцінних каменів з безліччю різних прикрас із слонової кістки і чорного дерева.

Статуя Зевса є виразом світоправлячої могутності і разом батьківської ніжності, представлена сидячи на троні. Оливковий вінок прикрашав голову Громовержця, борода хвилястими пасмами обрамовувала його обличчя, з лівого плеча спадав плащ, що прикривав частину ніг. У лівій руці бог тримав скіпетр, увінчаний орлом, а на простягнутій правій руці стояла богиня Ніка із золота і слонової кістки. Фігура Зевса була виконана з дерева, і на цю основу за допомогою бронзових і залізних цвяхів, спеціальних гачків кріпилися деталі з слонової кістки і золота — така техніка і називається хрисоелефантинною. Обличчя, руки й інші оголені частини тіла виконані зі слонової кістки, волосся і борода, вінок, плащ і сандалі — із золота, очі — з коштовних каменів.

Трон виготовили, за одними джерелами, з кедра, за іншими — з чорного дерева і вкрили золотом і слоновою кісткою. Ніжки трону прикрашали фігурки танцюючої Ніки — богині Перемоги. Ручки трону підтримували сфінкси, а його спинку прикрашали Харити — богині краси, дочки Зевса і Гери.

Перед п'єдесталом, із зображенням сцени народження Афродіти, був облаштований невеликий басейн, викладений блакитним елевсинським каменем і білим мармуром. Зі слів древньогрецький письменника Павсанія (2 ст. н. е.), він служив для стоку залишків оливкової олії, якою регулярно змащували статую (масло зберігало слонову кістку від розсихання). Світло, що проникало крізь двері темного храму, відбиваючись від гладкої поверхні рідини в басейні, падало на золото одягу Зевса і освітлювало його голову. Мандрівникам, що входили в храм, здавалося, наче сяйво йде від самого лику божества.

Історія створення

Первісно сама Олімпія являла собою територію, що належала храму перед воротами давньої Піси. Після руйнування Піси в 641 до н. е., елейці не дозволили виникнути тут новому місту і, таким чином, назавжди утримали за собою право завідування святилищем. Цій квітучій місцевості був дарований вічний мир, озброєне військо не могло перейти його меж, тому що вся Еліда стала присвяченою верховному олімпійському богу Зевсові.

За переказами, саме тут Зевс вступив у боротьбу зі своїм батьком, кровожерливим і віроломним Кроносом, який пожирав своїх дітей, оскільки оракул передбачив йому загибель від руки сина. Врятований матір'ю, змужнілий Зевс, переміг і примусив Кроноса відригнути своїх братів і сестер. На честь цієї перемоги були встановлені Олімпійські ігри, що вперше відбулися у 776 до н. е.

З того часу минуло більше двох століть, і в 456 до н. е. в Олімпії елідський архітектор Лібон почав будувати Храм Зевса, який став головною святинею міста. 440 до н. е. над створенням центральної статуї Зевса почав працювати Фідій. Роком раніше він розробив і підготував техніку, щоб дістати достатню кількість золота і слонової кістки. Він вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.

Статуя Зевса в Олімпії

Статуя Зевса Олімпійського — за переказами, одне з Семи чудес світу — давньогрецька статуя Зевса роботи Фідія, встановлена в центрі Храму Зевса в Олімпії на півострові Пелопоннес.

Архітектура садів

В архітектурному плані Висячі Сади були пірамідою, що складалася з чотирьох ярусів — платформ, їх підтримували колони висотою до 25 м. Нижній ярус мав форму неправильного чотирикутника, найбільша сторона якого становила 42 м, найменша — 34 м. Щоб запобігти просочуванню поливної води, поверхню кожної платформи спочатку покривали шаром тростини, змішаної з асфальтом, потім двома шарами цегли, скріпленої гіпсовим розчином, поверх усього укладалися свинцеві плити. На них товстим шаром лежала родюча земля, куди було висаджене насіння різних трав, квітів, чагарників, дерев. Піраміда нагадувала вічно квітучий зелений пагорб.

У порожнині однієї з колон вміщувалися труби, через які насоси цілодобово подавали воду з Євфрата на верхній ярус садів, звідки вона стікала (струмочками та невеликими водоспадами) й зрошувала рослини нижніх ярусів. Чудом здавалося дзюрчання води, тінь і прохолода серед дерев, завезених із далекої Мідії.

Висячі Сади Семіраміди

Висячі Сади Семіраміди — одне з семи чудес світу, що було розташоване у легендарному Вавилоні.

За давніми переказами, Висячі Сади Семіраміди містилися на східному березі річки Євфрат, приблизно за 50 км від південного Багдада.Вони були побудовані для дружини Вавилонського царя Навуходоносора II, яка сумувала за горами та лісами своєї батьківщини.

Історія створення садів сягає давніх часів. Вавилонський цар Навуходоносор II (605–562 р. до н. е.) для боротьби проти головного ворога — Ассирії, війська якої двічі руйнували столицю держави Вавилон, уклав військовий союз із Кнаксаром, царем Мідії. Перемігши, вони розділили територію Ассирії між собою. Військовий союз був зміцнений одруженням Навуходоносора II із дочкою мідійського царя Амітіс.

Запорошений і шумний Вавилон, розташований на пустельній піщаній рівнині, не радував царицю, яка зросла в гористій і зеленій Мідії. Щоб утішити її, Навуходоносор наказав звести «висячі сади».

Піраміда Хеопса в середині XIX століття

Загальні відомості про Піраміду

За геометрією споруда є трикутною різносторонньою пірамідою. Грані піраміди чітко зорієнтовані на чотири сторони світу з точністю до 3 хвилини. Піраміда, складена з 2300 кам'яних блоків загальною вагою близько 7 млн. тонн, висотою 146,6 м (що дорівнює висоті п'ятидесяти-поверхового хмарочоса) і довжиною основи у 233 м. Напочатку піраміда мала довжину сторони квадратної основи 233 м, площу його 54 289 м2 і висоту 146,6 м. Тепер в результаті зняття облицювальних плит (давно поцуплених для повторного використання) і верхньої частини внутрішньої кладки вершини піраміди, а відчасти і внаслідок підйому рівня піску, ці величини складають 227,5 м, 51 756 м2 і 137 м, довжина похилих граней — 173 м, а об'єм піраміди — 2,6 млн. м3.

Для будівництва було використано близько 2,3 мільйони блоків середньоеоценового нумулітового глинястого вапняку, укладених в 210 ярусів (нині 203). Середня вага одного блоку становить 2,5 тони. Найважчий — 7,5 тон. Загальна вага піраміди — 5,7 мільйонів тон.

Блоки піраміди Хеопса зблизька

ПІРАМІДА ХЕОПСА

Піраміда Хеопса(Хуфу) — найбільша з-поміж єгипетських пірамід, одне з «Семи див світу», яке збереглося до наших днів. Входить у трійку найвідоміших пірамід на плато Гіза — Хеопса, Хефрена і Мікерина.

Піраміда знаходиться на західному березі Нілу, в некрополі міста Гіза і є комплексом стародавніх пам'ятників, які в часи єгипетських фараонів були частиною стародавнього міста Мемфіс (сьогодні частина Великого Каїру). За монументальністю і обробкою вона перевершує всі інші піраміди на території Єгипту.

Більшість єгиптологів вважають, що піраміда була побудована біля 2560 року до н. е. і є гробницею єгипетського фараона IV династії Хуфу (Хеопса).Збудували піраміду близько 2645-2613 до н. е. тобто десь у роки царювання Хуфу(2649-2599). Проте не вдалося знайти жодного напису відносно дати створення цієї грандіозної споруди, тому існують і інші теорії щодо датування і призначення Великої піраміди . Радіовуглецевий метод дає ії від 2850 до 2680 рр. до н . е.

ЧОМУ САМЕ СІМ

Кожен з нас не раз у своєму житті чув вираз «Сім чудес світу». Не раз ми задавалися питанням, що це за чудеса і чому їх саме сім? Відповісти на ці питання ми з впевненістю не можемо, бо твердо знаємо і можемо говорити тільки про існування одного з них - єгипетських пірамід. Вважається, що дива світу створювалися протягом величезного проміжку часу c ХХХ по III століття до нашої ери. Багато великих подій сталося за цей час - цілі народи зникли з лиця землі, одні цивілізації змінювалися іншими. Але мистецтво і поняття прекрасного зародилися ще задовго до всього цього, вони супроводжували зміни і залишали свій слід в релігіях, світоглядах і поняттях краси у різних народів. Суворі часи, а іноді й люди, безсердечна знищували пам'ятники прекрасного, і внаслідок цього від багатьох з них залишилися тільки руїни. У найбільш ідеальному стані збереглося таке чудо світу, як єгипетські піраміди. Про існування деяких з семи чудес світу ми дізнаємося з оповідей давньогрецького історика - Геродота. Про решту знаємо з літописів стародавніх греків і римлян.